7513
Отямившись від паралізуючого шоку початку Другої світової війни, для виправлення критичного становища головнокомандувач Сталін і його найближче оточення вдалися до випробуваного способу: репресій, нагнітання страху, тактики випаленої землі. Жорстокість проявлялася не лише у ставленні до військових: командування, оточенців і тих, хто потрапляв у ворожий полон, їхніх родин, а й до мирного населення. У виступі 3 липня 1941 року вождь, розпочавши зі звернення до «братів і сестер», попри заклики створювати партизанські загони, організовувати боротьбу з дезорганізаторами тилу, дезертирами, панікерами, згадав про «тактику Кутузова» — спаленої землі. Вождю та виконавцям його волі було байдуже, що не всі селяни могли покинути рідні оселі й евакуюватися на Схід.

І почалося… Вивозилося чи знищувалося майно підприємств, державних установ, гнали на Схід табуни худоби. Все, що не можна було вивезти, знищувалося. Підривалися шахти, приміщення промислових підприємств, продуктові склади. Палили пшеничні поля. Там, де хліб не дозрів, скошували і пере­орювали лани. Керівників, які не могли організувати знищення посівів, заарештовували й відправляли на Колиму. Не церемонилися з тими, хто виступав проти нищення хліба й майна. Їх долю поспішно вирішували військові трибунали, які штампували вироки: менш злісним — десять років каторги, активних «саботажників» відразу ставили до стінки.

Такі трагічні історії українських родин зберігає архів УСБУ в Черкаській області. У селі Дубова на Уманщині заарештували голову колгоспу В.Музиченка, який «не зумів організувати групу косарів та скосити недозріле поле пшениці і жита»; сміливого господарника відправили на Колиму. Інша справа приховує таємні документи про розстріл шістьох жінок із сіл Леськи та Софіївка Черкаського району. До вищої міри покарання був засуджений голова колгоспу с.Байбузи Лук’ян Брик, який роздав колгоспникам хліб та свинопоголів’я, яке не встигли переправити через Дніпро.

Однією з перших кримінальних справ, порушених проти селян-противників випаленої землі, була щодо Горпини Євич і Марії Савченко з села Іванівка Уманського району. 25 липня вороги захопили Христинівку та Умань. Та вже на початку липня відчувалося: наші війська мають відступити. Тому поспішно з господарств цих районів на Схід відправляли худобу. У селах проводилися мітинги селян з одного питання: йшлося про тактику випаленої землі. Заклики місцевих керівників та ідеологів рушати в поле й нищити недозрілий хліб шокували селян. У людей ще залишилася в пам’яті трагедія страшного голодомору 1932-1933 років, коли буксирні бригади вигортали хліб не лише з колгоспних комор, а навіть з льохів реквізували капусту, буряки, картоплю, а з колисок немовлят витрушували торбини з квасолею і крупами. Знищити недозрілу хлібну ниву означало приректи на голодну смерть немічних батьків, дітей, усю родину. Часто ці збори селян нагадували поминки, які переростали у відвертий спротив.

Так сталося в Іванівці. В архіві збереглася постанова на арешт від 8.07.1941 року, в якій фотограф Уманського райвідділу НКВС Ковганюк, розглянувши матеріали «злочинної діяльності» Горпини Євич, 1912 року народження, уродженки с.Іванівка Уманського району, за походженням із селян-середняків, несудима, безпартійна, малограмотна, описав склад злочину. Правопорушення жінки полягало у тому, що після мітингу 8 липня 1941 року вона займалася агітацією проти заходів, впроваджених радвладою, організовувала разом з Марією Савченко та Ганною Марченко, іншими селянками ходу на поле, щоб не давати косити жито. Наводиться ще один епізод «злочину»: коли дружина голови сільвиконкому їхала в Умань, вони напали на підводу. Зачинщиця, «ругаясь нецензурными словами», штовхнула візника Григорія Любича в болото, разом з іншими бунтарками перекинули віз із сім’єю голови в болото, а коней погнали у поле. Слідчий-фотограф постановив Горпину Євич «подвергнуть аресту и обыску», з чим погодилися начальник райвідділу (прізвище відсутнє) та прокурор Уманського району Тимко. Енкаведисти задокументували, що «звинувачена Савченко, будучи вороже налаштована проти заходів партії та уряду через те, що її рідний батько свого часу був розкуркулений, підмовила звинувачену Євич та обидві на мітингу рішуче виступили проти знищення посівних площ. Своєю контрреволюційною агітацією «антирадянськими словами» вони викликали збурення іншої маси людей».

Як правило, під такими документами стоять підписи оперуповноваженого, слідчого чи керівника відділення, а тут — підпис фотографа, людини, далекої від оперативної чи слідчої справи. Очевидно, інші фахівці були перевантажені важливішими справами. У них не було сумніву, що через тиждень-півтора ворожі війська захоплять місто. Всі відповідальні працівники райвідділу НКВС, прокуратури, партійці були зайняті скоріш за все евакуацією своїх родин. До речі, саме з метою нібито провідати брата, який збирався на фронт, їхала в Умань дружина голови сільвиконкому Килина Андрощук з дитиною та його сестрою.

Селяни розуміли: начальство тікає, а їх хочуть залишити напризволяще на «спаленій землі» голодувати. Обурившись, люди намагалися повернути сім’ю керівника назад у село та не дати знищити ниву, яка навіть за окупації давала можливість вижити…

Марія Савченко слізно доводила, що на мітингу вона не була, а йшла до контори правління, щоб випросити у голови зароблені чоловіком гроші, бо господар погнав у тил худобу. Відхрещувалася селянка й від випадку з перекиданням воза в болото. Але слідчий зробив висновок: у всіх безчинствах провина лягає на Марію Савченко як дочку розкуркуленого середняка. Цей статус найбільше підходив для розвінчування куркулів. Решту активних учасників протесту не затримували і навіть не допитали.

12 липня з’явився звинувачувальний висновок за підписом опер­уповноваженого Китлика, затверджений начальником уманської міліції Арсентьєвим. Після ознайомленням з ним малограмотні колгоспниці винними себе не визнали. Це змушені були відзначити у протоколі слідчі: «Допитані звинувачені винними себе не визнали, проте їх заяви не заслуговують довіри, бо їхня вина достатньо висвітлена і доведена як показами свідків, так і зібраними матеріалами». Через два дні під грім канонади артдуелі між військами обох воюючих сторін відбулося поперед­нє засідання військового трибуналу. Сюди були запрошені шість свідків, але з’явилися лише половина. Серед них — постраждала сестра голови сільвиконкому. Ніхто з них не міг достовірно відтворити участь кожної з підсудних у тих тривожних подіях і нагадати «антирадянські висловлювання». Військовий трибунал виходив з позиції: куркуль — прихований ворог, тому підлягає суворому покаранню. Середняк чи бідняк — прихильник радвлади, може заслуговувати виправдання. Після години засідання члени військового трибунали постановили: Марію Савченко ув’язнити на 10 років з конфіскацією майна та 5 років заслання, Горпину Євич виправдали та звільнили з-під арешту. 15 липня Марію Іванівну перевели в уманську в’язницю.

Подальша доля цієї напівграмотної селянки зі справи невідома. Проте згадку про бунтарок з Іванівки зустрічаємо у відвертих спогадах про Другу свiтову вiйну українського емігранта Федора Пiгiдо (перше видання вийшло друком у Канаді, «Новий Шлях», Вінніпеґ, 1954): «У місті Умані кілька сотень живих людей — політичних в’язнів — було замуровано в льоху, що містився глибоко в землі під будинком тюрми. Виявлено цей льох за три місяці після зайняття Умані німецьким військом. Сталося це цілком випадково: один із приречених на розстріл звернувся до німецького офіцера з проханням залишити його живим і за це обіцяв розказати одну таємницю. Він розповів, що перед тим, як залишити Умань, керівництво НКВД знищило велику групу політичних в’язнів, замурувавши їх у старовинному льоху, хідник до якого містився в одному з тюремних приміщень. У підземеллі знайшли замуровані цеглою залізні двері до того льоху, де справді було виявлено замуровані там трупи, що стояли суцільною масою, щільно заповнюючи приміщення льоху. Кільканадцять трупів по одежі та інших ознаках пізнали місцеві жителі та селяни ближчих сіл. Які політичні «злочинці» були там, свідчить хоч би наведений нижче приклад. Між іншим, було розпізнано дві жінки з села Іванівка Уманського району: Савченко (дівоче прізвище Животівська) Марія та Раба Хима. Їх пізнала дочка Савченкової по одежі та характерному штучному зубові, а також житель того ж села — мій недалекий теперішній сусіда на еміграції. Обох цих жінок було заарештовано за п’ять днів перед приходом німців. За три дні німці вступили в село Іванівське, а ще за два дні було зайнято й Умань. Про заарештованих жінок нічого не вдалось дізнатись. Нарешті за три місяці трупи їх було знайдено серед цих замурованих у льоху «злочинців».

30 вересня 1994 року довідку про відсутність складу злочину у діях Марії Савченко та її реабілітацію не було надіслано в рідне село, вона залишилася у справі.

Це лише один епізод із маніакальної тактики спаленої землі, що вперто впроваджувалася протягом усієї війни. Для цього створювалися спеціальні військові підрозділи паліїв, які закидалися в окуповані ворогом населені пункти. За наказом головнокомандувача, вони повинні були перетворити в попелища всі оселі на відстані 60 кілометрів від передової лінії фронту. Як тут не згадати жахливих епізодів підриву й підпалу 22 серпня 1941 року дерев’яного мосту в Черкасах, на якому ще рухалися війська і транспорт з евакуйованими. Знищені продовольчі склади найбільших міст, що призвело до загибелі мирних жителів.

Опісля цю горезвісну тактику, додавши німецьку педантичність, перейняли гітлерівці, відступаючи з окупованих сіл і містечок України.

Роман КОРОЛЬ,

молодший науковий співробітник

редакційно-видавничої групи

«Реабілітовані історією. Черкаська область»